Та, що дивиться у небо

Художники бігають по презентаціях, піаряться у фейс-  та інших буках. Є одна божевільна, яка нікуди не бігає. Дивиться у небо. Три місяці (!) шкрябає свою ліногравюру з небом. «Там все так швидко змінюється, – каже, – щомиті. Як це вхопити?» Вигадала. «Буду робити серію одного формату, – говорить, – де стан неба, конфігурація хмаринок буде ледь вловимо мінятися. Роботи стануть потроху висвітлюватися – як небо висвітлюється рано-вранці, ще до сходу сонця».

Не знаю, читала ця дівчинка «Дао Де Цзін» чи ні, та вона, схоже, вловила те невловиме дао: все міняється щомиті і, щоб залишатися живим, треба бути у цьому потоці змін. Відчула найголовніше: ми перестали дивитися у небо. Небо замінив екран монітору.

Навіщо взагалі нам те мистецтво? Мабуть, щоб ми зайшли у його простір одними, а вийшли вже трошки іншими. Людина, що дасть собі клопіт подивитися на джураєвські неби, вийде трошки іншою. Буде хоч голову задирати. Свині не задирають.

Ще Джураєва шукає сліди. Того, що пройшло. Літо пройшло, відчуття повноти буття пройшло, коли ти тільки частина з того, що буяє навколо. Слідопит Джураєва шукає сліди буяння. Це як ти засинаєш у холодному мегаполісі,  і несподівано спливає щось щасливе із теплого дачного літа. Бредбері так сідав на трамвай свого дитинства та й їхав до того вина із кульбаб. Баніоніс у Тарковського, пам’ятаєте, так ходив луками перед відльотом на Соляріс.

Джураєва нарізала собі  десяток-другий маленьких штампів  літнього буяння і сидить над ними, пересуває, вдивляється – як та піфія над Дельфійським проваллям. Компонує перед друком. Загальний формат вийшов чомусь рондо, коло – так дівчата задивлялися у маленьке люстерко чи просто у відро з водою, щоб побачити майбутнє. У Джураєвої все виходить якось інтуїтивно, відповідно – природно, відповідно – віриш.

І тут не поспішає: потроху росте серія цих задивлянь-спогадів. Принципи формоутворення нагадують гадання за «І-цзин»: комбінаторика кількох модулів, хай і дискретних,  дає наближення до потоку недискретного життя.

Джураєва на очах вступає у пору творчої зрілості. Вступає, як той слідопит у ліс: дивиться у небо, шукає сліди. Чи не потрібні нам такі слідопити, споглядачі неба та літа, більше, ніж спритні вигадувачі симулякрів?

Олексій Титаренко, 2015