Тихі казки Джураєвої

Отримав від неї картинки електроною поштою – і попав. Дуже поважні справи кудись ділися, хочется тільки клікати та клікати на збільшення масштабу. Та пересилати дванадцати друзям. Чаклунка таджицька. Найпростіші домашні речі, яких не помічаєш, раптом по-морандієвському  проступають, спливають у свідомості. Починаєш їх бачити, слухати тиху музику, андерсенівські розмови між собою. Подивіться на «Вільне місце»: вішак, три гачки. Дощовик, кеди, третій гачок – вільний.  Початок андерсенівської історії. Заздрю її діткам. І все – так тихо, лагідно, найніжнішими контрастами сріблястих фактур, штриховок, ліній.

Джураєва опанувала грубу плакатну ліногравюру до найніжнішого неподобства. Образами хай мислять трибуни та глашатаї, у Джураєвої – «в сухарниці мишою ворушиться анапест».  Пастернак озвався. Ніхто не озиваєтся раптово. Подобається йому Джураєва. Гомогенні. Не шукають красивих співзвучь, заїджено-красивих, копаються у своїх сухарницях та витягують з них божественний анапест.

А я все клікаю мишою – Джураеву хочется дивитися ще й ще. Ці її маленькі ліногравюри хочеться роздивлятися, навіть погладжувати. Чи це вони тебе погладжують своїм умиротворенно-гармонізованим світом? Як там  Матісс говорив: «Хочу, щоб мій живопис був для людини, як м’яке зручне крісло після роботи».

Джураєва, якщо знайти час роздивитися, відчути її картинки – надзвичайно вишукана. Хочется розглядати кожний шматочок її листа – як зроблено. Подивіться хоч на «Старе скло» – скільки там напівтонів, тіней, рефлексів, чого там ще? Ось ви подумайте, вибачте за пафос, навіщо, взагалі, потрібні ці художники? Малювати те, що ми й так бачимо? Роздивляєшся таке «Скло» й відчуваєш, що світ проступає у тебя на очах, що ти цього раніше просто не бачив. Що це й словами не описати.

Таджицька чаклунка програмує у свій, безпафосний бік. Подивиться на її речі – вони ж усі шматками, фрагментами. Навіть урочисто-красивий ровер «Україна» – і то весь не вмістився. У художніх вузах є така дисціпліна – «композиція», де студентів навчають, як треба розташувати предмети, щоб все вмістилося. Джураєва, мабуть, підсвідомо НЕ ХОЧЕ пафосної картинки – щоб було «як треба». А навіщо нам «як треба»? Із Джураєвою відразу входиш у тихій світ речей. Відчуваєш себе, як у старому мультфільму: коли у ляльковому магазині виключили світло, люди пішли – тут все й розпочалося.

Із Джураєвою все не кінчається, а починається. Як у казці. Хто нам, дорослим, ще казку на ніч розповість?

Олексій Титаренко, 2013