Never give up. Олеся Джураєва, 2022

Уявіть: ви живете мирним життям у центрі Європи в ХХІ столітті. Світ тільки що пережив пандемію COVID-19 і потроху оговтується від низки карантинів і обмежень. Ви повертаєтеся до звичного ритму виставок, подорожуєте на морське узбережжя, ваші діти знову відвідують школу після року онлайн-навчання. Плануєте майбутнє, думаєте про роботу та сім’ю, з’являються нові творчі ідеї. Життя триває.
Одного ранку, а саме 24 лютого 2022 року, ви прокидаєтеся від незнайомого звуку. Ваш чоловік вимовляє слово, у яке складно повірити тут і зараз: «Війна». Вас охоплює розгубленість та заціпеніння. Навіщо ця війна? Що робити й куди їхати? У вас немає і не буде відповідей. Є лише злість і відчай. Країну накриває прозоре і цупке шатро жаху.
Ми опинилися саме в таких життєвих обставинах і мали якось діяти. Після ночі в Києві наша родина перебралася до села неподалік, де в нас був маленький будинок. Дорогою ми бачили військову техніку, але не знали, кому вона належить. Над головою гуркотіла авіація.
У перші тижні ми мали вирішувати побутові справи: відремонтувати опалення й сантехніку, знайти їжу, бо були логістичні проблеми. У старій хаті давно ніхто не жив, а війна змусила там оселитися одразу 11 людей. Цей рутинний клопіт удень дещо відволікав від страшної реальності. Однак уночі ми чули далекі вибухи й звуки авіації. Ми не розуміли, як далеко від нас стріляють, ба більше, не мали гадки, чи то наші, чи росіяни.
Якщо спочатку жевріло сподівання на швидку перемогу, то вже за кілька тижнів стало очевидно — ця війна надовго. Мене накривала депресія, реальність здавалася чорно-сірою. Дні були одноманітними: прокинутися, нагодувати дітей, поїсти самій, знайти продукти, почитати новини. Без планів на майбутнє, без можливостей, без ідей. Залишалися лише лють і розпач. Здавалося, що ти не можеш ні на що вплинути.
Я звикла проводити багато часу на самоті за роботою в своїй майстерні, тож було важко постійно перебувати серед людей, навіть найрідніших. Одного разу я взяла мішок ліщини та пішла колоти горіхи на вулицю. Щоби не псувати молотком стіл, поклала туди дерев’яну дошку, а свекор допоміг зробити в цій дошці заглиблення — туди я вкладала горіх і била по ньому. Ця медитація тривала чотири години, після чого я подивилася на дошку й зрозуміла, що цей отвір стане моїм «Вікном надії», першим твором за час повномасштабної війни і першим дереворитом у житті. У таких обставинах вже немає чого втрачати в творчому сенсі.
Залишалося вирішити, чим надрукувати «Вікно надії». Спершу я спробувала знайти в найближчих магазинах олійні фарби, однак їх не було. Тоді я озирнулася навкруги й побачила, як перші весняні промені сонця торкаються землі, а мешканці села обробляють городи й поля. Земля була переорана, чорна, аж масна на вигляд. Чому б не спробувати друкувати цією землею, подумала я? Я розвела грунт водою, пензлем нанесла суміш на дошку, приклала папір і притиснула його звичайною ложкою. Результат перевершив мої очікування. Український чорнозем передав саме те, що неможливо вимовити словами, що відчувала тієї миті моя душа.
Робота «Вікно надії» стала чистою емоцією, без жодних ідей і думок. Кожен відбиток був унікальним. Цей дереворит надав мені сил: я буду працювати, жити, боротися. Тепер я мала ціль.
Творчість врятувала мене під час евакуації, повернула до життя. Упродовж двох місяців перебування в селі я зробила шість робіт, що пов’язані з певними подіями того часу. Людям в інших країнах може бути важко зрозуміти, який жах і біль мають проживати українці на своїй землі — але завдяки мистецтву я можу говорити про це без перекладу.
Раніше мої роботи були технічно складними, тонкими та делікатними, адже 10 років я працювала в кропіткій техніці ліногравюри. Неочікувано для себе, на війні я стала висловлюватися простою, можливо навіть примітивною мистецькою мовою. Гадаю, такі непереборні обставини як війна сприяють поверненню до імпульсивності, швидких і чітких реакцій. Невибагливі речі наповнюються справжнім і глибоким, дозволяють передати наші складні почуття та колективні трагедії.
Наприкінці квітня, коли російська армія вже була змушена залишити Київську область, ми повернулися додому. Мій Київ був наполовину спустошеним, але деякі речі залишилися незмінними: на вулиці все квітло та зеленіло, почалася справжня весна. Нам пощастило, бо майстерня та дім вціліли. Тож вже у своїй студії я завершила серію своїх перших переживань від війни роботою “Spring in the middle of the war”.
Місто поступово наповнюється життям, а ми вже звикли жити під звуки повітряних тривог та допомагати нашим військовим. Є розуміння, що іншого життя в нас не буде, тож потрібно братися за те, що любиш і цінуєш. Нарешті я відновила свою роботу в студії, повернулася до ліногравюри й звичних інструментів. За кілька місяців до повномасштабного вторгнення Росії я розпочала працювати над твором, який не встигла завершити. Зараз він наповнився для мене новим змістом, тож я продовжую роботу.
Ще раніше, у 2020 році, я починала один свій пост у фейсбуці словами: “Never give up”. Тоді я писала про боротьбу з технікою та власними можливостями. Але зараз я вкладаю в цей вираз зовсім інше. Душа кожного українця болить за схід і південь нашої країни, де точаться страшні бої. Російські ракети прилітають у міста в далекому тилу України, де вбивають десятки мирних людей за раз. Прірва між росією та Україною щодня збільшується на очах. Ця прірва наповнена стражданнями, сльозами, втратами та смертями людей. Усі ми віримо, що російські варвари підуть геть, а перемога буде за нашими воїнами світла. Адже ми — на своїй землі. І ми ніколи не здамося.
Я вдячна всім, хто підтримує Україну та мене в ці складні часи. Слава Україні та нашим героям.

Олеся Джураєва,
Київ, 26.07.2022